Випадок перший:
Питаю у дівчини, що так прудко викинула пляшку з-під слабоалкоголки в найближчі кущі, чи й вдома засовує сміття під ліжко...
Випадок другий:
Нагадую підліткам, які жваво закидують свої зади в татусеву машину, що вони ще можуть стати гідними громадянами забравши разом з собою пакети та пляшки...
Натомість ловлю на собі грізні погляди.
Ви перевертень? Хм, також ні? Тоді вам мене не зрозуміти. Адже за долю секунди, в їхніх очах із ще однієї банальної особи жіночої статі я обернулася в інопланетянина. Ах, ну ж звісно, коли мова заходить про відповідальну поведінку, то слова перестають звучати українською чи якоюсь іншою хоч комусь зрозумілою мовою. Вони стають космічними. Вони є дурним тоном та обмежують особисту свободу, яку так ревно відстоює кожен з нас.
Випадок третій:
Листок, на якому друг написав прохання: не паліть в ліфті, за кілька годин було зірване та викинути у ту ж кабінцу ліфта.
І це всього лиш три випадки за останні три-чотири дні. І це всього-навсього ті три випадки на яких закцентувалася моя білява голівонька.
Припущення: мабуть, експлуататори, у своєму ж колі, почули, що якщо вони робитимуть правильні речі, то в них повідвалються ручки/ніжки. Якщо вони не смітитимуть, то сяйво чистоти навколо сліпитиме їх очі. Якщо почують в замін на допомогу "дякую", то одразу ж стануть глухими та немічними. У мене закінчилися варіанти. Маєте, що добавити?
Якщо вам не спиться, то не варто змушувати себе заснути. Розслабтеся і "йдіть" за своїм організмом. Мій, сьогодні із самого рання, захотів вилізти з-під теплого простирадла, і податися на велосипеді в міні-мандри.
І я сповзла з ліжка, одягнулася, взяла роверика та виперлася на незайманий асфальт. Випадково заїхала на міське озеро, і там зустріла сонце. Його проміння раптово почало прориватися крізь обрій, добралося до води, а там стало виблискувати й сяяти мов божевільне.
Уявіть картину - бігуни біжать, рибаки - ловлять рибу, плавці - освіжаються в озері (а чи безпечно це?), качки пропливають повз, мило прокрякуючи, вода парує, створюючи тим самим ледь помітну людському оку туманну завісу, і тут я, спершись на велосипеда, замріяно "споживаю" цю живописну картину.
В такі моменти розумієш, що щастя створюють дрібниці.
Я довший час гадала, що в мені щось не так: не надто красива, не надто розумна, не надто комунікабельна, не надто... коротше витрачала час на нікому не потрібний самоаналіз від якого ще більше страждала. Причому вмудрялась навіть ті штуки, які добре вмію робити, та риси характеру, які вважала позитивними закопувати в глибоку яму, і далі продовжувати скиглити та нити.
Чому так? Гадаю багато в чому слід віддати належне комплексам, які плентаються за мною, мов хвіст у собаки, ще з раннього дитинства. Невпевненість у моїй головешці проростала насінина за насіниною починаючи зі школи, далі пішов перший курс універу, а за ним і другий - коли й було вирішено, що пора "обзавестись хімікатами" та потравити те все неподобство. Я дещо схудла, почала виразніше говорити (до того з гіпершвидкістю вимовляла слова, навіть сама не завжди себе розуміла), і приймати особисті рішення. Новим крокам я завдячую насамперед собі та своїм друзям (комусь менше, комусь більше, як от Іванці).
Шо я знаю? Життя - ще та відносна штука, у якій немає ані правих, ані НЕ правих. Все відносне. Багато чого з того, що нас турбує, мучить, гризе у цю мить - є неважливим та непотрібним.
Що головне? Пошук істини, простота, натхнення.
Хтось скаже бабки та баби. І ви не помилитесь. Не помилитись у цю хвилину, цього дня. Та наступного року у вас зявляться нові орієнтири та нові переживання. І почнете турбуватись про інші неважливі речі.
Головне насолоджуватись кожною секундою перебування на землі, завтра можете з легкістю перетворитись у "ніщо" (не релігійна: про рай, переселення душ.. і решта блабла не до мене).
Колись я гадала, що круто бути успішним, тепер я знаю, що круто робити те, що любиш, бути біля тих, хто тебе пре.
Здоровий пофігізм - невідмінна частина буденності. Назвали дебілкою - сідай читати книжку, кажуть, що в тебе здоровий зад - радій (бо легше дітей народжувати) і йди на пробіжку ( бо нахер, шоб такі дурниці в твій бік летіли). Не маєш хлопа, а твоя мама хоче внуків - забий. Хлоп знайдеться, а тратити себе на всяких гімнюхів не найкращий вихід.
Ображатись на людей за дурниці, які ж і самі собі понавидумували - не вихід. Навчіться адекватно висловлювати думки, аргументувати, чому сьогодні буде саме так, а не інакше. Одні зрозуміють, а інших і не треба.
Побільше спілкуйтесь ( і це каже вам людина, яка не надто любить людей). В більшості випадків мені народ буквально виносить мізки, але сьогодні зрозуміла , що заради 5-10% натхненних, щасливих і просто добрих індивідів варто страждати. Ідеальних людей не існує і з цим варто змиритись. А завдяки активнішому спілкування можна сформувати своє коло не те, щоб друзів, а хоча б однодумців, які підживлюватимуть твоє потухше тіло новими емоціями.
Комплекси є у всіх, навіть у суперменів, це може бути як родимка на руці, яку мало хто помічає, але вас вона бісить і стараєтесь носити светри з довгими руками, чи малі цицьки, або ж великі, чи ще якась біда про яку одні не знають, іншим насрати, а пятим-десятим воно навіть подобатись може.
Варто не забувати разом з мізками завжди носити при собі усмішку та привітність. Не дозволяйте собі думати: я не такий/чи не така. Є сотні людей яким ми не подобаємось та головне, що знайдеться кілька тих, які вважатимуть нас ідеалами. І це добре.
Все в наших руках.
Чому так? Гадаю багато в чому слід віддати належне комплексам, які плентаються за мною, мов хвіст у собаки, ще з раннього дитинства. Невпевненість у моїй головешці проростала насінина за насіниною починаючи зі школи, далі пішов перший курс універу, а за ним і другий - коли й було вирішено, що пора "обзавестись хімікатами" та потравити те все неподобство. Я дещо схудла, почала виразніше говорити (до того з гіпершвидкістю вимовляла слова, навіть сама не завжди себе розуміла), і приймати особисті рішення. Новим крокам я завдячую насамперед собі та своїм друзям (комусь менше, комусь більше, як от Іванці).
Шо я знаю? Життя - ще та відносна штука, у якій немає ані правих, ані НЕ правих. Все відносне. Багато чого з того, що нас турбує, мучить, гризе у цю мить - є неважливим та непотрібним.
Що головне? Пошук істини, простота, натхнення.
Хтось скаже бабки та баби. І ви не помилитесь. Не помилитись у цю хвилину, цього дня. Та наступного року у вас зявляться нові орієнтири та нові переживання. І почнете турбуватись про інші неважливі речі.
Головне насолоджуватись кожною секундою перебування на землі, завтра можете з легкістю перетворитись у "ніщо" (не релігійна: про рай, переселення душ.. і решта блабла не до мене).
Колись я гадала, що круто бути успішним, тепер я знаю, що круто робити те, що любиш, бути біля тих, хто тебе пре.
Здоровий пофігізм - невідмінна частина буденності. Назвали дебілкою - сідай читати книжку, кажуть, що в тебе здоровий зад - радій (бо легше дітей народжувати) і йди на пробіжку ( бо нахер, шоб такі дурниці в твій бік летіли). Не маєш хлопа, а твоя мама хоче внуків - забий. Хлоп знайдеться, а тратити себе на всяких гімнюхів не найкращий вихід.
Ображатись на людей за дурниці, які ж і самі собі понавидумували - не вихід. Навчіться адекватно висловлювати думки, аргументувати, чому сьогодні буде саме так, а не інакше. Одні зрозуміють, а інших і не треба.
Побільше спілкуйтесь ( і це каже вам людина, яка не надто любить людей). В більшості випадків мені народ буквально виносить мізки, але сьогодні зрозуміла , що заради 5-10% натхненних, щасливих і просто добрих індивідів варто страждати. Ідеальних людей не існує і з цим варто змиритись. А завдяки активнішому спілкування можна сформувати своє коло не те, щоб друзів, а хоча б однодумців, які підживлюватимуть твоє потухше тіло новими емоціями.
Комплекси є у всіх, навіть у суперменів, це може бути як родимка на руці, яку мало хто помічає, але вас вона бісить і стараєтесь носити светри з довгими руками, чи малі цицьки, або ж великі, чи ще якась біда про яку одні не знають, іншим насрати, а пятим-десятим воно навіть подобатись може.
Варто не забувати разом з мізками завжди носити при собі усмішку та привітність. Не дозволяйте собі думати: я не такий/чи не така. Є сотні людей яким ми не подобаємось та головне, що знайдеться кілька тих, які вважатимуть нас ідеалами. І це добре.
Все в наших руках.
