Нарешті зібралась до купи і пішла на англійську.
В школі не довчила німецьку, того року "приміряла" на собі польську, і от дійшла черга до заповітної англійської. Мене переповнює ентузіазм, бо мова необхідна в двох аспектах: для задоволення власного Я, і роботи.
Радію, що моя група - це не збір дітлахів, яких на заняття відіслали батьки, а дорослі цілеспрямовані люди, яким по 30, 40 років і, які справді прийшли за знаннями. Не думаю, що тут варто виписувати коменти, типу: їй за 20, живе в сучасному глобалізованому світі і досі не знає мега популярної мови, ганьба! Пам'ятаймо, що в кожного різні початкові можливості, різне оточення, світосприйняття. Неможливо всіх загнати під єдину лінію, та й не варто. Поважаю людей, які в змозі визнати свої недоліки, після чого ще й намагаються їх позбутися.
Перше заняття було вчора, і пройшло доволі цікаво. Єдина проблема - це закомплексованість. Адже найбільшим мінусом групових занять (який парадоксально є і плюсом) - це наявність інших людей, НЕЗНАЙОМЦІВ. З одного боку страх зробити "щось не так" чи можливість виглядати смішно - приторможує. Люди довго мнуться перш ніж помилитися, а після зробленої помилки ще довше відходять від думки "як же я міг так тупити". З іншої -навчання з кількома прибічниками є хорошою нагодою попрактикуватися у мові, й перетворити засвоєння матеріалу в забавку.
Окрім самого навчання, надзвичайно цікаво було спостерігати за людською психологією: починаючи від того, яке крісло обирає людина (попереду, чи подалі від викладацького столу), присідає поблизу іншого учня, або ж усамітнюється, як пише власне ім'я на презентаційному листку - дрібними літерами, чи крупнішими, розміщує його в кутку або ж по-центру... і т. д.
Я почувала себе напрочуд комфортно: старалася уточнювати чого саме від мене хочуть, а не сидіти в очікуванні завершення наданого часу для вирішення завдання; більше посміхалася, щоб розрядити напруженість мого партнера по діалогах, і, здається, що в мене це доволі не погано виходило. Шкода, що нас не знімали на відео: із радістю би глянула на себе з боку - у яких випадках запиналася чи бентежилася, та й банально наскільки рівно/не рівно тримала спину.
Поясніть, яка різниця, що про нас подумають інші? На даний момент свого життя усвідомила, що основним суперником в нашому житті є ж ми самі - і з нашими страхами та невпевненістю. От з ким дійсно варто боротися!
Пригадую, коли була малою, та й старшою, та й ще років 2-3 тому в університеті... коротше мене було не витягнути на середину, чи змусити зробити якусь штуку перед публікою. Я гадала, що якщо помилюся, то мене одразу вдарить блискавка, і я зникну з цієї планети. Така замкненість заважала навчанню та спілкуванню - і з однолітками, і, звісно, старшими за мене особами. Зізнаюсь, що страх перед помилкою ще є ( і це добре, а то я б зараз без страхівки з мосту стрибала :D), та він перестав бути настільки критичним.
От уявіть, ви йшли вулицею і випадково спотикнулись об якусь річ, як наслідок гепнулися на дупу, і це побачило кільканадцять осіб? Про себе одразу подумаєте: чому це сталося саме зі мною? та як так? коли ці муки закінчаться?
В школі не довчила німецьку, того року "приміряла" на собі польську, і от дійшла черга до заповітної англійської. Мене переповнює ентузіазм, бо мова необхідна в двох аспектах: для задоволення власного Я, і роботи.
Перше заняття було вчора, і пройшло доволі цікаво. Єдина проблема - це закомплексованість. Адже найбільшим мінусом групових занять (який парадоксально є і плюсом) - це наявність інших людей, НЕЗНАЙОМЦІВ. З одного боку страх зробити "щось не так" чи можливість виглядати смішно - приторможує. Люди довго мнуться перш ніж помилитися, а після зробленої помилки ще довше відходять від думки "як же я міг так тупити". З іншої -навчання з кількома прибічниками є хорошою нагодою попрактикуватися у мові, й перетворити засвоєння матеріалу в забавку.
Окрім самого навчання, надзвичайно цікаво було спостерігати за людською психологією: починаючи від того, яке крісло обирає людина (попереду, чи подалі від викладацького столу), присідає поблизу іншого учня, або ж усамітнюється, як пише власне ім'я на презентаційному листку - дрібними літерами, чи крупнішими, розміщує його в кутку або ж по-центру... і т. д.
Я почувала себе напрочуд комфортно: старалася уточнювати чого саме від мене хочуть, а не сидіти в очікуванні завершення наданого часу для вирішення завдання; більше посміхалася, щоб розрядити напруженість мого партнера по діалогах, і, здається, що в мене це доволі не погано виходило. Шкода, що нас не знімали на відео: із радістю би глянула на себе з боку - у яких випадках запиналася чи бентежилася, та й банально наскільки рівно/не рівно тримала спину.
Поясніть, яка різниця, що про нас подумають інші? На даний момент свого життя усвідомила, що основним суперником в нашому житті є ж ми самі - і з нашими страхами та невпевненістю. От з ким дійсно варто боротися!
Пригадую, коли була малою, та й старшою, та й ще років 2-3 тому в університеті... коротше мене було не витягнути на середину, чи змусити зробити якусь штуку перед публікою. Я гадала, що якщо помилюся, то мене одразу вдарить блискавка, і я зникну з цієї планети. Така замкненість заважала навчанню та спілкуванню - і з однолітками, і, звісно, старшими за мене особами. Зізнаюсь, що страх перед помилкою ще є ( і це добре, а то я б зараз без страхівки з мосту стрибала :D), та він перестав бути настільки критичним.
От уявіть, ви йшли вулицею і випадково спотикнулись об якусь річ, як наслідок гепнулися на дупу, і це побачило кільканадцять осіб? Про себе одразу подумаєте: чому це сталося саме зі мною? та як так? коли ці муки закінчаться?
Та насправді цей випадок аж ніяк не є катастрофою. Це звична річ, і разом з вами у цю ж мить по всьому світу гепнулися ще зо кілька тисяч людей. Це не проблема. Ви нічого не зламали, та й не сильно вдарилися, не пошкодили підборів, та й сукню не надто заляпали. Все гуд. В такому випадку я б жартівливо сказала: "от знову, кожного разу проходжу повз це місце і кожного разу зі мною трапляються дурниці. НЕ ходіть сюди. Пекельна стежина.", а закінчивши свій бла-бла монолог, просто усміхнулася і пішла далі. Хтось із ваших глядачів, обізве вас невдахою, хтось сприйме вас за кумедну людинку, якій не страшні подібні дурниці. І це нормально. Це життя, яке є занадто коротким для безглуздого страждання, don't worry, be happy!
Шукаймо
в
собі
сміливість :)
Ще кілька днів назад я відкривала одне око, кидала поглядом з-під ковдри за вікно, бачила холод та похмурість, і єдиним бажанням було закутатись ще сильніше і почекати... почекати весну.
І о диво, молитвами мільйонів вона таки прийшла! НЕ тільки в календарі, не тільки на вулиці, але й в душі. Не знаю як там у вас, але в мені щебече колоритна пташенція, сидячи на зеленій гілці. Від чого стає тепло й добре, почуваєш себе сильною та красивою. Так і хочеться одягнутись, вийти з дому і завойовувати всіх і все.
Новий період для нових звершень!
Хтось починає хитрі затії типу 30 днів робити щось і виробити у собі бажану звичку - як от затята твітерянська балакунка .
Хлопці збільшують кілометраж прогулянок:
Боряться із прохолодою:
І дивуються весняним примхам:
Навіть кашляючі й слабуючі ( типу мене) не встоюють перед її Величністю (прошу вибачення за завалений горизонт) і тьопають по своїх справах:
І о диво, молитвами мільйонів вона таки прийшла! НЕ тільки в календарі, не тільки на вулиці, але й в душі. Не знаю як там у вас, але в мені щебече колоритна пташенція, сидячи на зеленій гілці. Від чого стає тепло й добре, почуваєш себе сильною та красивою. Так і хочеться одягнутись, вийти з дому і завойовувати всіх і все.
Новий період для нових звершень!
Хтось починає хитрі затії типу 30 днів робити щось і виробити у собі бажану звичку - як от затята твітерянська балакунка .
Хлопці збільшують кілометраж прогулянок:
Боряться із прохолодою:
І дивуються весняним примхам:
Навіть кашляючі й слабуючі ( типу мене) не встоюють перед її Величністю (прошу вибачення за завалений горизонт) і тьопають по своїх справах:
 |
Я довший час гадала, що в мені щось не так: не надто красива, не надто розумна, не надто комунікабельна, не надто... коротше витрачала час на нікому не потрібний самоаналіз від якого ще більше страждала. Причому вмудрялась навіть ті штуки, які добре вмію робити, та риси характеру, які вважала позитивними закопувати в глибоку яму, і далі продовжувати скиглити та нити.
Чому так? Гадаю багато в чому слід віддати належне комплексам, які плентаються за мною, мов хвіст у собаки, ще з раннього дитинства. Невпевненість у моїй головешці проростала насінина за насіниною починаючи зі школи, далі пішов перший курс універу, а за ним і другий - коли й було вирішено, що пора "обзавестись хімікатами" та потравити те все неподобство. Я дещо схудла, почала виразніше говорити (до того з гіпершвидкістю вимовляла слова, навіть сама не завжди себе розуміла), і приймати особисті рішення. Новим крокам я завдячую насамперед собі та своїм друзям (комусь менше, комусь більше, як от Іванці).
Шо я знаю? Життя - ще та відносна штука, у якій немає ані правих, ані НЕ правих. Все відносне. Багато чого з того, що нас турбує, мучить, гризе у цю мить - є неважливим та непотрібним.
Що головне? Пошук істини, простота, натхнення.
Хтось скаже бабки та баби. І ви не помилитесь. Не помилитись у цю хвилину, цього дня. Та наступного року у вас зявляться нові орієнтири та нові переживання. І почнете турбуватись про інші неважливі речі.
Головне насолоджуватись кожною секундою перебування на землі, завтра можете з легкістю перетворитись у "ніщо" (не релігійна: про рай, переселення душ.. і решта блабла не до мене).
Колись я гадала, що круто бути успішним, тепер я знаю, що круто робити те, що любиш, бути біля тих, хто тебе пре.
Здоровий пофігізм - невідмінна частина буденності. Назвали дебілкою - сідай читати книжку, кажуть, що в тебе здоровий зад - радій (бо легше дітей народжувати) і йди на пробіжку ( бо нахер, шоб такі дурниці в твій бік летіли). Не маєш хлопа, а твоя мама хоче внуків - забий. Хлоп знайдеться, а тратити себе на всяких гімнюхів не найкращий вихід.
Ображатись на людей за дурниці, які ж і самі собі понавидумували - не вихід. Навчіться адекватно висловлювати думки, аргументувати, чому сьогодні буде саме так, а не інакше. Одні зрозуміють, а інших і не треба.
Побільше спілкуйтесь ( і це каже вам людина, яка не надто любить людей). В більшості випадків мені народ буквально виносить мізки, але сьогодні зрозуміла , що заради 5-10% натхненних, щасливих і просто добрих індивідів варто страждати. Ідеальних людей не існує і з цим варто змиритись. А завдяки активнішому спілкування можна сформувати своє коло не те, щоб друзів, а хоча б однодумців, які підживлюватимуть твоє потухше тіло новими емоціями.
Комплекси є у всіх, навіть у суперменів, це може бути як родимка на руці, яку мало хто помічає, але вас вона бісить і стараєтесь носити светри з довгими руками, чи малі цицьки, або ж великі, чи ще якась біда про яку одні не знають, іншим насрати, а пятим-десятим воно навіть подобатись може.
Варто не забувати разом з мізками завжди носити при собі усмішку та привітність. Не дозволяйте собі думати: я не такий/чи не така. Є сотні людей яким ми не подобаємось та головне, що знайдеться кілька тих, які вважатимуть нас ідеалами. І це добре.
Все в наших руках.
Чому так? Гадаю багато в чому слід віддати належне комплексам, які плентаються за мною, мов хвіст у собаки, ще з раннього дитинства. Невпевненість у моїй головешці проростала насінина за насіниною починаючи зі школи, далі пішов перший курс універу, а за ним і другий - коли й було вирішено, що пора "обзавестись хімікатами" та потравити те все неподобство. Я дещо схудла, почала виразніше говорити (до того з гіпершвидкістю вимовляла слова, навіть сама не завжди себе розуміла), і приймати особисті рішення. Новим крокам я завдячую насамперед собі та своїм друзям (комусь менше, комусь більше, як от Іванці).
Шо я знаю? Життя - ще та відносна штука, у якій немає ані правих, ані НЕ правих. Все відносне. Багато чого з того, що нас турбує, мучить, гризе у цю мить - є неважливим та непотрібним.
Що головне? Пошук істини, простота, натхнення.
Хтось скаже бабки та баби. І ви не помилитесь. Не помилитись у цю хвилину, цього дня. Та наступного року у вас зявляться нові орієнтири та нові переживання. І почнете турбуватись про інші неважливі речі.
Головне насолоджуватись кожною секундою перебування на землі, завтра можете з легкістю перетворитись у "ніщо" (не релігійна: про рай, переселення душ.. і решта блабла не до мене).
Колись я гадала, що круто бути успішним, тепер я знаю, що круто робити те, що любиш, бути біля тих, хто тебе пре.
Здоровий пофігізм - невідмінна частина буденності. Назвали дебілкою - сідай читати книжку, кажуть, що в тебе здоровий зад - радій (бо легше дітей народжувати) і йди на пробіжку ( бо нахер, шоб такі дурниці в твій бік летіли). Не маєш хлопа, а твоя мама хоче внуків - забий. Хлоп знайдеться, а тратити себе на всяких гімнюхів не найкращий вихід.
Ображатись на людей за дурниці, які ж і самі собі понавидумували - не вихід. Навчіться адекватно висловлювати думки, аргументувати, чому сьогодні буде саме так, а не інакше. Одні зрозуміють, а інших і не треба.
Побільше спілкуйтесь ( і це каже вам людина, яка не надто любить людей). В більшості випадків мені народ буквально виносить мізки, але сьогодні зрозуміла , що заради 5-10% натхненних, щасливих і просто добрих індивідів варто страждати. Ідеальних людей не існує і з цим варто змиритись. А завдяки активнішому спілкування можна сформувати своє коло не те, щоб друзів, а хоча б однодумців, які підживлюватимуть твоє потухше тіло новими емоціями.
Комплекси є у всіх, навіть у суперменів, це може бути як родимка на руці, яку мало хто помічає, але вас вона бісить і стараєтесь носити светри з довгими руками, чи малі цицьки, або ж великі, чи ще якась біда про яку одні не знають, іншим насрати, а пятим-десятим воно навіть подобатись може.
Варто не забувати разом з мізками завжди носити при собі усмішку та привітність. Не дозволяйте собі думати: я не такий/чи не така. Є сотні людей яким ми не подобаємось та головне, що знайдеться кілька тих, які вважатимуть нас ідеалами. І це добре.
Все в наших руках.
Я: Запросили на "Солодку Дарусю".
не я: Бачив. Не сподобалась.
Я: Чого?
не я: Нудна вистава про німу бабу.
