Нарешті зібралась до купи і пішла на англійську.
В школі не довчила німецьку, того року "приміряла" на собі польську, і от дійшла черга до заповітної англійської. Мене переповнює ентузіазм, бо мова необхідна в двох аспектах: для задоволення власного Я, і роботи.
Радію, що моя група - це не збір дітлахів, яких на заняття відіслали батьки, а дорослі цілеспрямовані люди, яким по 30, 40 років і, які справді прийшли за знаннями. Не думаю, що тут варто виписувати коменти, типу: їй за 20, живе в сучасному глобалізованому світі і досі не знає мега популярної мови, ганьба! Пам'ятаймо, що в кожного різні початкові можливості, різне оточення, світосприйняття. Неможливо всіх загнати під єдину лінію, та й не варто. Поважаю людей, які в змозі визнати свої недоліки, після чого ще й намагаються їх позбутися.
Перше заняття було вчора, і пройшло доволі цікаво. Єдина проблема - це закомплексованість. Адже найбільшим мінусом групових занять (який парадоксально є і плюсом) - це наявність інших людей, НЕЗНАЙОМЦІВ. З одного боку страх зробити "щось не так" чи можливість виглядати смішно - приторможує. Люди довго мнуться перш ніж помилитися, а після зробленої помилки ще довше відходять від думки "як же я міг так тупити". З іншої -навчання з кількома прибічниками є хорошою нагодою попрактикуватися у мові, й перетворити засвоєння матеріалу в забавку.
Окрім самого навчання, надзвичайно цікаво було спостерігати за людською психологією: починаючи від того, яке крісло обирає людина (попереду, чи подалі від викладацького столу), присідає поблизу іншого учня, або ж усамітнюється, як пише власне ім'я на презентаційному листку - дрібними літерами, чи крупнішими, розміщує його в кутку або ж по-центру... і т. д.
Я почувала себе напрочуд комфортно: старалася уточнювати чого саме від мене хочуть, а не сидіти в очікуванні завершення наданого часу для вирішення завдання; більше посміхалася, щоб розрядити напруженість мого партнера по діалогах, і, здається, що в мене це доволі не погано виходило. Шкода, що нас не знімали на відео: із радістю би глянула на себе з боку - у яких випадках запиналася чи бентежилася, та й банально наскільки рівно/не рівно тримала спину.
Поясніть, яка різниця, що про нас подумають інші? На даний момент свого життя усвідомила, що основним суперником в нашому житті є ж ми самі - і з нашими страхами та невпевненістю. От з ким дійсно варто боротися!
Пригадую, коли була малою, та й старшою, та й ще років 2-3 тому в університеті... коротше мене було не витягнути на середину, чи змусити зробити якусь штуку перед публікою. Я гадала, що якщо помилюся, то мене одразу вдарить блискавка, і я зникну з цієї планети. Така замкненість заважала навчанню та спілкуванню - і з однолітками, і, звісно, старшими за мене особами. Зізнаюсь, що страх перед помилкою ще є ( і це добре, а то я б зараз без страхівки з мосту стрибала :D), та він перестав бути настільки критичним.
От уявіть, ви йшли вулицею і випадково спотикнулись об якусь річ, як наслідок гепнулися на дупу, і це побачило кільканадцять осіб? Про себе одразу подумаєте: чому це сталося саме зі мною? та як так? коли ці муки закінчаться?
В школі не довчила німецьку, того року "приміряла" на собі польську, і от дійшла черга до заповітної англійської. Мене переповнює ентузіазм, бо мова необхідна в двох аспектах: для задоволення власного Я, і роботи.
Перше заняття було вчора, і пройшло доволі цікаво. Єдина проблема - це закомплексованість. Адже найбільшим мінусом групових занять (який парадоксально є і плюсом) - це наявність інших людей, НЕЗНАЙОМЦІВ. З одного боку страх зробити "щось не так" чи можливість виглядати смішно - приторможує. Люди довго мнуться перш ніж помилитися, а після зробленої помилки ще довше відходять від думки "як же я міг так тупити". З іншої -навчання з кількома прибічниками є хорошою нагодою попрактикуватися у мові, й перетворити засвоєння матеріалу в забавку.
Окрім самого навчання, надзвичайно цікаво було спостерігати за людською психологією: починаючи від того, яке крісло обирає людина (попереду, чи подалі від викладацького столу), присідає поблизу іншого учня, або ж усамітнюється, як пише власне ім'я на презентаційному листку - дрібними літерами, чи крупнішими, розміщує його в кутку або ж по-центру... і т. д.
Я почувала себе напрочуд комфортно: старалася уточнювати чого саме від мене хочуть, а не сидіти в очікуванні завершення наданого часу для вирішення завдання; більше посміхалася, щоб розрядити напруженість мого партнера по діалогах, і, здається, що в мене це доволі не погано виходило. Шкода, що нас не знімали на відео: із радістю би глянула на себе з боку - у яких випадках запиналася чи бентежилася, та й банально наскільки рівно/не рівно тримала спину.
Поясніть, яка різниця, що про нас подумають інші? На даний момент свого життя усвідомила, що основним суперником в нашому житті є ж ми самі - і з нашими страхами та невпевненістю. От з ким дійсно варто боротися!
Пригадую, коли була малою, та й старшою, та й ще років 2-3 тому в університеті... коротше мене було не витягнути на середину, чи змусити зробити якусь штуку перед публікою. Я гадала, що якщо помилюся, то мене одразу вдарить блискавка, і я зникну з цієї планети. Така замкненість заважала навчанню та спілкуванню - і з однолітками, і, звісно, старшими за мене особами. Зізнаюсь, що страх перед помилкою ще є ( і це добре, а то я б зараз без страхівки з мосту стрибала :D), та він перестав бути настільки критичним.
От уявіть, ви йшли вулицею і випадково спотикнулись об якусь річ, як наслідок гепнулися на дупу, і це побачило кільканадцять осіб? Про себе одразу подумаєте: чому це сталося саме зі мною? та як так? коли ці муки закінчаться?
Та насправді цей випадок аж ніяк не є катастрофою. Це звична річ, і разом з вами у цю ж мить по всьому світу гепнулися ще зо кілька тисяч людей. Це не проблема. Ви нічого не зламали, та й не сильно вдарилися, не пошкодили підборів, та й сукню не надто заляпали. Все гуд. В такому випадку я б жартівливо сказала: "от знову, кожного разу проходжу повз це місце і кожного разу зі мною трапляються дурниці. НЕ ходіть сюди. Пекельна стежина.", а закінчивши свій бла-бла монолог, просто усміхнулася і пішла далі. Хтось із ваших глядачів, обізве вас невдахою, хтось сприйме вас за кумедну людинку, якій не страшні подібні дурниці. І це нормально. Це життя, яке є занадто коротким для безглуздого страждання, don't worry, be happy!
Шукаймо
в
собі
сміливість :)
