Що і хто: роман "І сходить сонце (Фієста)", Ернеста Хемінгуея.Чому і як: все не могла зібратися і прочитати після "Старого і моря" ще щось з-під пера Хемінгуея. А тут Рома, закоханий у Францію і вино, згадує про Фієсту. Звісно, що я одразу ж взялася її читати.
Що там: опис місць, ситуацій, героїв та подій. Там не знайдете критики на те, що відбувається довкола. Герої "пливуть" за течією. Це якісний роман про життя, як воно є. Без надмірних синтетичних мудрувань. Просто розпочинається, просто завершується.
Коментар: читала його тижнів зо два. Поволі ковтаючи по кілька сторінок перед сном і ще пару залишала для вільних ранкових хвилинок за чашкою кави. Чтиво варте уваги, бо пережите насправді. Хоча імена змінені, а події розбавлені, та цей роман є уривком із життя самого автора.
Голова забита думками. Вже майже третя, я таки встигаю на зустріч. Машини довкола завдають багато клопотів велосипедистам. Хаотично паркуються, сигналять одне на одного, докучають різкими слівцями. Повернути б сюди, а там дворами. Буде швидше.
Оберемок гладіолусів на плечах. На продаж? Під квітами добрі очі. Цьому чоловікові бути б пастором в церкві. Вірю йому, подумалося мені. Імпульсивно зупиняюся, велосипед залишаю на тротуарі, а сама до нього.
Всім своїм виглядом він нагадав мені дідуся. І як любить повторювати мама: "Тато був ще тим п'яничкою, але як не крути в хаті завжди були свіжий хліб і м'ясо". Мало що про нього пам'ятаю. Тембр голосу розмився, риси обличчя підтримують хіба старі фотокартки. Знаю, що був добрим. Він вчив грати у шахи, він любив зі мною малою читати вголос. Він кожного дня з великим нетерпінням виглядав маму з роботи, бо вона мала принести запашного хліба. Не знаю як, та він вмудрявся їсти його зі всім, навіть з варениками. Діда Петра зупинив параліч.
Давайте я вас сфотографую. Перехожий зніяковів, каже нащо це мені. Не знаю, що відповісти. Люди починають нас обходити, озираються. Позаду зупинка, і там стоїть такий галас, що навіть власних думок не чути. Нашвидкуруч роблю фото, він дивується, але посміхається очима. Сердечно обнімаю старого, піднімаю ровера, бажаю всього найкращого і дякую вслід. Та я таки шкодую, що не розпитала, як він, куди прямує і нащо йому здалися ті гладіолуси. Коротка зустріч, поспішне розставання.
Вже звернувши я відповіла, правда, тільки собі. Кожного дня зустрічаємо чимало однотипних, вельми стандартизованих й похмурих лиць. І знайшовши вогник в очах, хочеться зберегти його хоча б на одній світлині!
Чим же добратися до
озера? За вікном північ. Поодинокі вуличні ліхтарі скупі на освітлення. Кожному
нічному перехожому дістається рівно по жменьці того світла. Треба добряче
пригледітися, перш ніж зробити наступний крок.
Ровер чи піша хода?
