Дідо
23:24
То був понеділок. Я знову поверталася від смітників, куди вже пів дня зносила непотріб. Втомлена, брудна, і захоплена власними можливостями я помітила поруч дідуся. Середнього зросту, з грубою щетиною на бороді та армійським наплічником за спиною. У правій руці куштур, у лівій - пакет напханий морквою доверху. Вітаюся й кажу, що хочу понести його сумки. Він не реагує. Повторююся: "То давайте я візьмуся за них (сміюся). Ви далеко живете? Йтимемо помаліше, не поспішаємо ж. Оксана, а як вас звуть?"
Чоловік задумався, я не витрачаючи часу надарма захопила пакет. То скільки вам років, як вас кликати? Ах, дитинко, кажи мені Дідо, та й все. Через пару кроків Дідо почав м'якнути. Поділився, що з тридцятого року. Жартував, щоби рахувала тілько йому зараз. Казав, що бачив войну, що має сина, але є сам. Син сліпий, лежачий. А він хоч і ще телепається по вулиці, але ніц не годен.
"Отой під'їд, пятий поверх. А мені ще деколи помагає сусідка, а більше ніхто", - спокійно відказує і піднімає голову догори, тим самим показуючи свій будинок. "Ти йди, постав там, дев'ята квартира".
Хоч то був мій двір, та я жодного разу не була в тому будинку. Східці злегка круті. Не знаю, чи то за рахунок вузькості самих проходів, чи то самі по собі спроектовані зле, та вони видавалися мені дуже не зручними. Подумалося, що такі під'їзди пригнічують і роблять маленьку людину ще меншою. Втішали тільки світло-блакитні кольори, якими були помальовані стіни до половини. На вулиці холодно, а тут душно й нічим дихати, бракує повітря, хоча й довкола стерильно чисто.
Четвертий поверх, п'ятий, дев'ята квартира. Під дверми встелений невеличкий килимок, з вигляду такий же старенький, як і мій новий знайомий. Спускаюся. Дідусь ще на другому. І то добре. Ще три, і буде дома. Питаю, чим ще можу допомогти. А він каже чекай, най дам тобі грошей. Рука потягнулася до пояса на котрому був закріплений невеличкий гаманець. Шкіра на ньому вже зовсім потріскалася. Дві гривні, одна, п'ять. В очах стояли сльози, які намагалася втримати при собі. Спочатку віджартовуюся, але Дідо не зважає на жарти і далі вперто пхає мені в руки ті гроші, не помічаючи відмов. Кажу, щоби перестав, що рада була помогти, і що з радістю поможу ще. Що його дякую важливіші.
Дідо ставить мені руку на плече, називає добров жінков. Одні очі повні сліз котилися до низу, інші - догори. У дворі, навколо столу, сиділи хлопці, пили пиво і голосно балакали. Підозрюю, що вони навіть не помітили старого, як і мене. Біди ніколи не видно, поки вона не стукає прямо в твої двері.
Через пару хвилин, з мотлохом у руках, я знову направлялася до смітників. Попереду молоде дівча кидало повітряного цілунка хлопцю. Праворуч родина коло свого гаража обривала доспілу сливу. На найвищому щеблі розкладної драбини стояв тато. Він хапався за ближчу гилю і злегка пригинав до себе. Трохи нижче мале хлопча стрибало з другого щебля на землю. А потім вилізало все вище й вище і кожним наступним рухом зривало на себе голосіння матері та легкі батькові погрози. Матір стояла збоку. Поглядала то на малого, то вгору і притримувала драбину.
Тим часом навпроти них вже інший Дідо, на десятку років молодший, і певно трохи дужчий (бо мав замість куштаря у лівій руці другу торбу) поволі йшов чи то додому чи то з дому й певно думав про своє. Вдруге згадалося: "Біди ніколи не видно, поки вона не стукає прямо в твої двері"...
3 коментарі
Цікаво. Пиши ще.
ВідповістиВидалити!!!
ВідповістиВидалитиСпасибі. Далі буде, бо маю сміливість писати))
ВідповістиВидалити