Додому через центр
20:42
Чим же добратися до
озера? За вікном північ. Поодинокі вуличні ліхтарі скупі на освітлення. Кожному
нічному перехожому дістається рівно по жменьці того світла. Треба добряче
пригледітися, перш ніж зробити наступний крок.
Ровер чи піша хода?
Нашвидкуруч беру сумку, запихаю рушник, гаманець, записник, зачиняю двері. Скриплять. Потрібен чоловік, чи майстер, чи трохи оливи на крайній випадок. Тихцем спускаю велосипед, особливо роблюся обрежною при виході з під'їзду. Не хочеться гуркітом завдати дискомфорту єдиному привітному сусіду з першого поверху. Йому вже за шістдесят. Високий, стрункий, з приємними обрисами обличчя. Майже завжди в картатій сорочці та вільних штанцях. Роки даються взнаки, пересуватися без палиці стає важкувато. Завжди зустрічаємося щирою посмішкою, перепитуванням як справи. Він підбадьорює.
Виїжджаю на Північний Бульвар, і повертаю на Галицьку, повз «Галерею Н» з усім тим дорогим непотребом, ресторан «Легенду», яка запам'яталася смачними дешевими млинцями та сварливим охоронцем (а ми всього лиш каталися в ліфті в дощову пору), площу Міцкевича і стометрівку. Під "Станцією" гурт хлопців, палять. Погано, що палять, добре, що "Станція" працює цілодобово, подумалося мені.
Далі вгору по Чорновола, через темний провулок добираюся на Шевченка. Ще не до ладу злагодили всю вуличку. Хіба тротуаром пересуватися. Попереду бетонні валуни, обережно з'їжджаю попри них. Може пора обладнати велосипед світлом, чи придбати новий, повністю укомплектований? Одразу за недолугим пам'ятником Шевченка добряче розганяюся, і ловлю себе на гадці, що так можна й розбитися. Гальма ж могли й не спрацювати перед самісінькою дорогою. Хоч і ніч, та машини одна за іншою. Доводиться пройтися пішохідним.
Попереду темнота. Територія міського озера не освітлюється, кожен рух робиш з обережністю. Намагаюся зрозуміти чому читаючи Кінга чи слухаючи страшні історії про маньяків та вбивць, все ж маю необережність прогулюватися самій. На «моєму місці» люди. Хлопці переповідають про новини зі сходу, про мобілізацію, переживання. Збоку дівчина, не задоволена. ЇЇ гукають знайомі, вона розвертається і йде в протилежному напрямку. Прив'язую веловипед до поручнів. І роздягаюся: светр, легка сукня, жовті капці...
Тепла вода окутує тіло. Роблячи рухи ногами уявляю, що щось тягне мене під воду. Страшнувато. Згадавши приказку: «Не шевелится впору лиш утопленнику» з усіх сил повертаюся назад. Не хотілося б затонути в міському озері, серед ночі, самій. Треба брати компаньонів. Вислів смішить двозначністю. Відчуваю, як кутики губ піднімаються вгору. Вони постійно так чинять, живуть своїм життям. Ще круг? Доводиться озиратися. Хтось, заради розваги, з легкістю може поцупити одяг чи сумку з ключами від квартири. Якщо так, то куди подамся? Пора повертатися, розмови про війну не вщухають.
Висуваюся на Мазепи, озираюся на машини, в більшості це таксі. Наліво чи направо? В центр, дарма, що майже перша. Три, три двадцять, три двадцять п'ять, три п'ятдесят. Доброї ночі, мені ось – зі згущеним.
При виході прискіпливим поглядом зустрічають молодики-міліціонери. І чому поруч з ними почуваюся ще в більшій небезпеці? Відв'язую ровера. На світлофорі зелений. Дивно, що він ще працює.
Зм'яклі язики зводять мову перехожих до не розбірливого млямлення. Коли чуєш
збоку такі розмови, то хочеться вживати алкоголь тільки вдома і тільки у своїй
же компанії. І знову парк Міцкевича. Мені прохолодно. Не так дошкуляє мокре
волосся, як білизна, апчхи. Назустріч машина, дальнє світло. Нічого не видно.
Все ж приємно спускатися порожньою Галицькою. Стояти на прямих ногах, відпустивши тіло трохи вперед, і
насолоджуватися легким поривом вітру. Свобода. За Панорамою, біля стели,
чудовий асфальт. Колеса буквально прилипають до поверхні. Ще один поворот.
Майже вдома. Залишилося здолати рівно чотири поверхи.
1 коментарі
Гарне фото, ледве вгадав що це сотка
ВідповістиВидалити