Випадкова зупинка
21:29
Голова забита думками. Вже майже третя, я таки встигаю на зустріч. Машини довкола завдають багато клопотів велосипедистам. Хаотично паркуються, сигналять одне на одного, докучають різкими слівцями. Повернути б сюди, а там дворами. Буде швидше.
Оберемок гладіолусів на плечах. На продаж? Під квітами добрі очі. Цьому чоловікові бути б пастором в церкві. Вірю йому, подумалося мені. Імпульсивно зупиняюся, велосипед залишаю на тротуарі, а сама до нього.
Всім своїм виглядом він нагадав мені дідуся. І як любить повторювати мама: "Тато був ще тим п'яничкою, але як не крути в хаті завжди були свіжий хліб і м'ясо". Мало що про нього пам'ятаю. Тембр голосу розмився, риси обличчя підтримують хіба старі фотокартки. Знаю, що був добрим. Він вчив грати у шахи, він любив зі мною малою читати вголос. Він кожного дня з великим нетерпінням виглядав маму з роботи, бо вона мала принести запашного хліба. Не знаю як, та він вмудрявся їсти його зі всім, навіть з варениками. Діда Петра зупинив параліч.
Давайте я вас сфотографую. Перехожий зніяковів, каже нащо це мені. Не знаю, що відповісти. Люди починають нас обходити, озираються. Позаду зупинка, і там стоїть такий галас, що навіть власних думок не чути. Нашвидкуруч роблю фото, він дивується, але посміхається очима. Сердечно обнімаю старого, піднімаю ровера, бажаю всього найкращого і дякую вслід. Та я таки шкодую, що не розпитала, як він, куди прямує і нащо йому здалися ті гладіолуси. Коротка зустріч, поспішне розставання.
Вже звернувши я відповіла, правда, тільки собі. Кожного дня зустрічаємо чимало однотипних, вельми стандартизованих й похмурих лиць. І знайшовши вогник в очах, хочеться зберегти його хоча б на одній світлині!
0 коментарі