Сповідь
23:46
Якби
ти себе не запевняв, якби не переконував, стільки б не розповідав сам собі, що твоє
життя втратило сенс, пам’ятай одну пораду — почекай трохи. І це суцільна
брехня, що час лікує. Це не так, ти згадуватимеш, ти заводитимеш власні думки у
рожеві спогади, ти почуватимешся найдрібнішою складовою безглуздого всесвіту,
та згодом мине трохи часу, і твоя пам'ять (яка покликана допомагати і оберігати
свою оболонку, свого носія) почне приховувати від тебе пекельні дрібнички минулого,
мов віддана дружина пляшку алкоголю від затятого п’яниці. Клаптики щастя, а
разом з ним і горя, болю, відчуття втрати, невдачі, переможеності, потроху
розбиватимуться на частини, потроху стиратимуться. І ти чекатимеш теплого, легкого, не задушливого, вільного, яким і ти колись був сам, подиху вітру. Свіжий
ковток повітря, повільний видих, і от ти розплющуєш очі, посміхаєшся сам собі,
дістаєш з найближчої шухляди ту затерту до дір маску наївності, і знову
приміряєш на собі. Життя прекрасне, як не крути. І знову приходить той час
беззупинних веселощів. Що там далі? Завіса? Аплодисменти, чи їх відсутність?
Того вже тобі ніхто не розповість, того
ніхто не збреше. Дихай, живи, кажу тобі.
До нових втрат, любий друже, до нових.
0 коментарі