Франківський півмарафон
00:50
Хто не любить прелюдії?
Знаєте, тижнів два тому я вже й забула як це - що є духу гнатися за вітром. І замість нічної пробіжки вмостилася в гарячій ванній, ввімкнула простяцьку стрічку, назви якої так і не змогла пригадати. Історія будувалася навколо одного мудака, який ніколи не доводив справ до кінця, навіть вмудрився втекти від прекрасної жінки в день їхнього весілля. Роки йшли, чоловяга озирнувся на себе, свою роботу, колишню майже дружину та її теперішнього коханця, і зрозумів яким же нездарою він є. Його ціллю став марафон. На який складно записатися, важко готуватися, і здавалося, який не можливо пробігти. Та подолавши дистанцію у сорок два кілометри за найдовший часовий проміжок в історії всіх забігів, він став переможцем для цілого міста.
То ж, біжучи ми потрохи перевтілюємося у героїв?
Насправді, у кожному з нас ховається мале геройство. Справа в тому чи готові ми показувати його іншим. У цьому випадку біг не ціль, а засіб. Будучи інтровертом, з острахом спілкуючися з незнайомцями, оминаючи людні ділянки дороги у будні, в ту неділю вибравшися в короткі шорти та паперівочну футболку я стартувала в центрі міста з сотнею таких же божевільних у категорії "десять кілометрів". У момент старту здавалося, що людина може все. І ми наближуємося до цілей прямо пропорційно до прикладених на їх реалізацію зусиль.
Позакласні уроки філософії
На перших метрах згадався Караванець (привіт, Сергію), який напередодні перепитував чи бува не печуть ноги? Чого ж їм пекти, подумалося мені тоді, коли вони ліниві й не думають рушати з постелі. Почавши рух в мене загорілися ікри. Такого болю й дискомфорту ще не доводилося відчувати. Здавалося, вся емоційна напруга пішла в ногибоги, добре хоч ті собі крок за кроком пересувалися і не зважали на голову. Про що б ви роздумували в такі моменти: чи вимкнули праску перед забігом, чи не забагато поснідали, чи в того красунчика попереду є дівчина? Бо я почала порівнювати свої муки з муками вагітної жінки, яка от вже кілька годин поспіль народжує і подумки ненавидить чоловіка. Мені ж ненавидіти було нікого, окрім мене самої. Мені ніхто не наказував бігти та й не просив ніхто. Я вплуталася в цю аферу, бо люблю себе на ходу більше, аніж в інших випадках, я зареєструвалася, бо хотіла довести самій собі, що можу, якщо, звісно, захочу. Я поставила ціль - пробігти менше аніж за годину часу. І пробігла.
Маленькі здобутки порушують великі сумніви
Менше ніж за годину? Вважаєте мене молодчиною? А знаєте кращий результат в чоловічій групі на дистанції 21 кілометр? Ні? Тоді я з вами поділюся: одна година і одинадцять хвилин. Співставляючи цифри, потік ендорфінів і нестримних веселощів гаснули. Сонце напекло в голову, і я роздумувала, що за мало, що за повільно, що щось не так. Опанувало почуття спустошеності. Бо що таке десять? Я не винайшла ліків від раку, не врятувала кита, який викинувся на беріг. Я звичайна. Дискутуючи сама з собою я оглянулася, і зрозуміла, що в той день, в центрі Франківська нас - таких звичайних було аж занадто багато. Хтось боровся за перемогу, хтось доводив самому собі, що може дістатися фінішу, а хтось коліжанці, хоча більшість просто бігли не задумуючися - навіщо вони це роблять. Отож центр був переповнений звичайними людьми, а я перейшла в холодок, де все стало на свої місця: кожен з учасників забігу - той що пробіг першим, останнім, чи триста першим - вартував теплих обіймів і хоча б кількахвилинної персональної слави.
На перших метрах згадався Караванець (привіт, Сергію), який напередодні перепитував чи бува не печуть ноги? Чого ж їм пекти, подумалося мені тоді, коли вони ліниві й не думають рушати з постелі. Почавши рух в мене загорілися ікри. Такого болю й дискомфорту ще не доводилося відчувати. Здавалося, вся емоційна напруга пішла в ногибоги, добре хоч ті собі крок за кроком пересувалися і не зважали на голову. Про що б ви роздумували в такі моменти: чи вимкнули праску перед забігом, чи не забагато поснідали, чи в того красунчика попереду є дівчина? Бо я почала порівнювати свої муки з муками вагітної жінки, яка от вже кілька годин поспіль народжує і подумки ненавидить чоловіка. Мені ж ненавидіти було нікого, окрім мене самої. Мені ніхто не наказував бігти та й не просив ніхто. Я вплуталася в цю аферу, бо люблю себе на ходу більше, аніж в інших випадках, я зареєструвалася, бо хотіла довести самій собі, що можу, якщо, звісно, захочу. Я поставила ціль - пробігти менше аніж за годину часу. І пробігла.
Маленькі здобутки порушують великі сумніви
Менше ніж за годину? Вважаєте мене молодчиною? А знаєте кращий результат в чоловічій групі на дистанції 21 кілометр? Ні? Тоді я з вами поділюся: одна година і одинадцять хвилин. Співставляючи цифри, потік ендорфінів і нестримних веселощів гаснули. Сонце напекло в голову, і я роздумувала, що за мало, що за повільно, що щось не так. Опанувало почуття спустошеності. Бо що таке десять? Я не винайшла ліків від раку, не врятувала кита, який викинувся на беріг. Я звичайна. Дискутуючи сама з собою я оглянулася, і зрозуміла, що в той день, в центрі Франківська нас - таких звичайних було аж занадто багато. Хтось боровся за перемогу, хтось доводив самому собі, що може дістатися фінішу, а хтось коліжанці, хоча більшість просто бігли не задумуючися - навіщо вони це роблять. Отож центр був переповнений звичайними людьми, а я перейшла в холодок, де все стало на свої місця: кожен з учасників забігу - той що пробіг першим, останнім, чи триста першим - вартував теплих обіймів і хоча б кількахвилинної персональної слави.
Ну то що, далі про любов?
Я прийшла на забіг без родини чи найрідніших друзів, але це ще не означало, що мені в ту годину бракувало підтримки. Що дівчатка,які подавали воду, що ті няшечки які на повороті з вул. Мельника махали прапорцями, що людиська, які стояли попри дорогу і раділи, всі додавали наснаги. Здолавщи свою дистанцію люди поверталися до друзів і ще раз фінішували з ними. Мами вболівали за дочок, і цілі сімї чекала батьків-переможців. Люди здалеку видавалися занадто близькими.
А тепер про організацію
Люблю залишати смачненьке наостанок. Сьогодні ягідкою на кусені пирога стане оргкомітет півмарафону. Бо їх роботу було помітно. Бо вони залишалися відкритими і щирими. Бо дали медаль, споїли, як і обіцяли - водою. І хоч до забігу я нарікала на кількість монотонних кругів, але в процесі бігу в мене не виникло проблем із трасою. Бо люди люблять і вірять в те, що роблять, за що їм же величезне спасибі, чуєте?
Попереду двадцять один, і треба брати друзів, най радіють, най викрикують слова підтримки і малюють файних плакатів. Вдалих вам забігів і перемог над собою. Бо перед ким би не схиляли голови, погодьтеся: найдостойнішими нашими суперниками залишаємося ми самі.
0 коментарі